Святий Вечір

6 січня — Святий вечір, його іще називають «Багата кутя». Зранку жінки печуть калачі, пиріжки, щоб на Різдво було чим частувати колядників, варять кутю, обов'язково в новому горщику.

Найдавніша в Україні — ячмінна кутя, її й досі готують на Поліссі. А найпоширеніша — з товченої в ступі пшениці. На Лівобережжі її заправляли медом та узваром, на Правобережжі додавали ще тертого маку, горіхів. Міщани часто готували й рисову кутю.

На першу кутю готували пісні страви, бо це був останній день посту. За традицією на Святвечір мало бути дванадцять страв, оскільки річне коло становить дванадцять місяців.

Традиційними для всієї України на Святвечір були такі страви: кутя, узвар, мед, капусняк, риба, горох, квасоля, вареники.

Перед вечерею прикрашали покуття. Це місце вважається вівтарем пращурів, тому тут устеляли лаву запашним сіном, ставили сплетену з жита «квітку» або необмолочений сніп, який іще має назви «дідух» (Тернопільщина, Волинь), «колядник» (Гуцульщина), «коляда» (Холмщина, Підляшшя).

Уся родина одягала святкове вбрання. Долівку встеляли соломою, обкурювали хату ладаном, молилися і сідали вечеряти на кожусі, застеленому догори вовною, щоб були багаті.

На Гуцульщині перед вечерею, ґазда з ґаздинею беруть хліб зі свічкою, ложку меду, пшениці, ладан і виходять надвір. Тричі за рухом сонця обходять хату, стайні та хліви. Обкурюють худобу, коровам між рогами ставлять медом хрестики, щоб не приступило нічого злого. Сідаючи вечеряти, батько маже медом хрестики на чолі всім членам родини, примовляючи: «Аби нам було так солодко весь рік, як цей мед солодкий».

На Подніпров'ї господар другу ложку куті підкидав угору. Якщо зернята приліплювалися до стелі, це віщувало успіх в господарюванні, бджільництві, щедрий урожай.

На Поділлі, з'ївши три ложки куті, дівчата бігли надвір і прислухалися: в якій стороні собака загавкав, туди й заміж піде.

По трьох ложках куті всі частувалися горілкою, настояною на травах, або наливкою з ягід. Примовляли за чаркою так: «Дай же, Боже, здоров'я нам усім! Дай же, Боже, щасливою цю кутю провести та й другої дочекати у щасті та здоров'ї». Зазвичай згадували тих, хто перебував у дорозі або вдалині від дому, бажали добра та примовляли: «Хай легенько тикнеться». Обов'язково згадували й померлих: «Приставшим душечкам Царство Небесне, нехай їм земля пером!» Першим частувався дід, відтак батько, мати і за старшинством усі члени родини.

Зайвих балачок за кутею не ведуть, а дотримуються традиційних примовлянь. За віруванням, на вечерю приходять і померлі пращури. Якщо в хаті нехтують традиціями, то вони не зайдуть, а стоятимуть під вікнами, а це згубно позначиться на житті всієї родини. Сідаючи за стіл, дмухали на лаву, щоб «не присісти чиюсь душечку». По вечері залишали на столі ложки, кутю в мисці, книша та ставили воду, а поряд клали чистий рушник, щоб померлі могли витерти руки.

Перед сном умивалися, щоб не діяло наврочування злих людей, — і витиралися рушником з червоним візерунком — щоб протягом року бути «червоним», тобто здоровим.